Держава як інструментарій по роботі з майбутнім

Україна розвивається з досить серйозним ухилом в минуле. Чи це наслідок невирішених проблем в минулому? Чи це результат того, що маємо економіку минулих укладів? Але наслідком цього стає те, що навіть святкування 9 травня може стати загрозою. Це є принципово невірною орієнтацією і держави, і суспільства, бо держава не здатна упоратися з власним минулим.

Держава чи не єдиний інститут історії, який здатен завдяки своїм ресурсам працювати з майбутнім.  Держава взагалі є єдиною структурою, яка може ставити і вирішувати стратегічні завдання. Цілі інших акторів більш обмежені в часових горизонтах. Саме тому, наприклад, перші розробки в сфері управління майбутнім (а США, наприклад, формулюють ці завдання як форматування майбутнього в цілях національної безпеки США) ставлять: а) військові розвинутих країн (США, Великобританія, Франція), б) енергетичні програми розвинутих країн, в) транснаціональні корпорації (Шелл, наприклад, належить першість у розробці сценарних підходів до майбутнього).

Можна стверджувати, що великі фінансові потоки вимагають реалізацій і захисту на іншому рівні, бо вони направлені на вирішенні іншого масштабу проблем. Саме тому дослідження майбутнього, як і перетворення їх у інструментарій по створенню майбутнього залишається у руках лише обмеженого кола гравців (докл. див. [1 – 3]).

Держава наближає власне майбутнє, коли займається ним. Держава будує чуже майбутнє за чужим сценарієм, коли не звертається до проблематики майбутнього, не розробляє власної стратегії.

Найбільш цікавим при цьому стає принципова зміна розвитку країни, що відбувається завдяки переведенню її на новий рівень. Найбільш частотно такі зміни відбуваються за рахунок революцій. Саме вони можуть зупинити старий тренд і запропонувати новий. Реально це робить мала група людей, яка приходить на сприятливі для цього умови погіршення життєвого рівня, або сама створює таке погіршення спеціально як передумову включення власного проекту по зміні влади.

Основним законом сучасного розвитку стало перетворення нематеріальних ресурсів в матеріальні. Коли Україна чи Росія працюють як сировинні додатки до чужої системи, то вони не працюють в цьому режимі.

Сталінський СРСР ми можемо також розглядати під таким кутом зору. Адже тридцять років СРСР працював в стані мобілізаційної економіки і політики, не даючи людям у відповідь на вироблення матеріального продукту достатнього рівня життя. Він замінювався виробництвом нематеріального продукту, матеріальне компенсувалося віртуальним. Патріотизм, гордість за власну країну займали важливе місце. Саме цим, до речі, ми можемо пояснити високий рівень культури того періоду. Якщо сьогодні частково зняти з неї ідеологічне забарвлення, вона все рівно зберігається як зразок високої духовності, чого не можна сказати про сьогоднішню культурну продукцію пострадянського простору. Це те саме, що тиражувати записи побутових розмов як зразок великого мистецтва і вивчати його в школі.

Капіталізм і соціалізм мали суттєву відмінність саме в цьому аспекті. Капіталізм компенсував виробництво матеріального роздачею матеріального, соціалізм – нематеріального. І саме це призводить до його перемоги, оскільки потреба в матеріальному виявилися в людині сильнішою за потребу в нематеріальному. “Самую читающую страну в мире” перемогли супермаркети.

Саме імперії в минулому завжди працювали в сфері обміну чужого матеріального на власне нематеріальне, символічне. Причому для власного вжитку цей взаємообмін теж приймав красиву форму “тягара білої людини”. Дії “білої людини” теж були оформлені у подвиг, як і дії, наприклад, радянського шахтаря.

Системи державного управління минулого активно експлуатували страх. Це теж було матеріалізацією нематеріального в матеріальне. Все це можна було реалізувати ще й тому, що царі розглядалися як прямі нащадки богів, тобто була уведена і підтримувалася така сакральна ієрархія. Сакральність неможливо порушити, бо її може замінити виключно сакральне, а не матеріальне.

Революції (французська, російська, німецька) зруйнували саме сакральність. Саме тому вони і були революцями, бо без такого інструментарію сакральне не руйнується. Тоталітарні держави вже будувалися не лише на компоненті страху, а й любові. Згадаймо, що всіх диктаторів (Гітлера, Сталіна)  не просто люблять, а й обожнюють. Це нова технологія, яка прийшла на заміну технології страху. Це технологія любові, яка тримається в світі посьогодні. Гарний західний лідер – це харизматична людина. яку люблять маси. Тому може подекуди виникати роздвоєння. Про Рейгана, наприклад, казали, що його політику не люблять, але він подобається як людина. Щось подібне, мабуть, можна сказати і про Б. Єльцина. А от Горбачов, втративши “подобається”, зникає і сам.

Маємо три етапи такого переходу:

- технологія сакрального страху (монархічна),

- технологія страху і любові (тоталітарна),

- технологія любові (демократична).

Тобто сьогодні знайдено технологічні можливості створення любові без страху, що активно демонструють різні тотілітарні секти, а не тільки вибори. Старий варіант поєднання страху з любов’ю був продемонстрований виборами Буша і Путіна. У Буша це була активізація війни в Іраку, у Путіна – чеченської війни.

Сталін як сімбіоз страху і любові зробив країну індустріальною і дістав перемогу у війні. Сьогодні офіційна Росія пропонує проект десталінізації як проект модернізації свідомості [4 – 5]. Але саме цей варіант викликає суттєвий спротив [6 – 8]. Хоча С. Караганов і оформив десталінізацію як модернізацію, яка подається як зміна свідомості суспільства. Контраргументи С. Кургіняна теж відомі наперед. Він вважає, що цим намагаються зруйнувати і радянське, і російське, і все заради модернізації. Хоча “радянське” не заважало польоту Гагаріна, а сьогодні країна не прийшла до катастрофи тільки тому, що збереглася радянська спадщина (ядерна, енергетична. наукова). До речі,  А. Фурсов підкреслює, що всі нові соціальні системи будувалися за рахунок знищення населення [8]. Це, в тому числі, Британська імперія і США.

Але було і інше, чого немає сьогодні. І Сталін, і Рузвельт були зорієнтовані на експансію в майбутнє. При цьому є і така цікава думка Ш. Султанова [9]: “Маніпулятивний потенціал”, тобто  здатність до тотального маніпулювання і управління громадською думкою, в американській корпоративній системі був з самого початку вищим, ніж в радянській корпоративній державі-соціумі. Американській корпоративний механізм набагато ефективніше контролював індивідуальну поведінку, ніж радянська модель”.

Тут можна сперечатися з питання, хто був ефективнішим, але більш приховане американське управління масовою свідомістю не тільки завдяки Голлівуду чи ЗМІ дійсно існує. Ж.Еллюль називав його соціологічною пропагандою на відміну від політичної пропаганди, яка більш притамана радянській моделі [10].  Це горизонтальний вплив структур суспільства, а не вертикальний – інформаційних (ЗМІ) і віртуальних (кіно і телебачення) потоків.

Сьогодні і світу, і кожній державі треба йти принципово уперед, але як і куди, якими методами ніхто не знає. Людство втратило поштовх, який вів його уперед раніше. Ш. Султанов намагається пояснити відсутність нових креативних проектів тим, що правлячі еліти деградували [11]. Історично нові проекти несли контреліти, а не маргінальна опозиція. У відсутностї такої контреліти він вбачає причину краху радянського проекту. Це також призведе до краху і американського проекту.

 Група російських експертів звернулася під цим кутом зору руху у майбутнє до досвіду опричнини, тобто позаінституційного управління державою, який виникає коли вичерпуються можливості держави. Яскравими прикладами таких переходів соціосистеми вони вбачають в діяльності Івана Грозного і Іосіфа Сталіна [12 – 13].

Але для такого переходу сьогодні немає таких складових, як бачення майбутнього і розуміння ворога, як вони вважають. А може цевзагалі якесь поєднане питання: коли ти бачиш власне майбутнє, ти розумієш, хто буде заважати тобі на цьому шляху.

І тут виникає цікава думка. А. Фурсов бачить виграш у розвитку лише тоді, коли країна має власні форми раціонального знання та їх організації [14]. Більшовики спиралися на діамат/істмат, німці – на наукові дослідження інституту Аненербе. Франція вісімнадцятого сторіччя робить стрибок завдяки Декарту, на якого виходить Рішел’є і ставить завдання через гурток інтелектуала-ієзуїта Мерсена. С. Переслегін вписує на таку ж роль Ф. Бекона для розвитку Англії [15].

Г. Кларк (див. про нього [16], його сайт – ось) побачив у розвитку Англії найголовнішим етапом не індустріалізацію, яка стала лише наслідком, а зміну мислення людей, яке призвело до нових типів поведінки [17]. Змінився статус освіти, здорового образу життя (до цього людина, наприклад, милася лише двічі в життя: коли народжувалася і вмирала). І саме цей       новий розум і породжує промислову революцію, а не навпаки.

В свої книзі він намагається дати відповіді на такі питання [17 – 18]: Чому технологічний розвиток був таким повільним в усіх доіндустріальних суспільствах?  Чому ступінь розвитку так швидко зросла після 1800? Чому одним з наслідків технологічного розвитку стало падіння народжуваності? Чому не всі суспільства змогли скористатися плодами промислової революції?

У Кларка є цікаві підрахунки рівня споживання до промислової революції. В 1790 р. середнє споживання в Англії становило 2,322 калорії на день, при цьому бідні люди мали рівень 1,508 калорій.  Давні суспільства мисливців-збирачів мали 2,300 калорій на день, тобто достатньо багато. Кларк підкреслює: “Примітивні люди їли добре порівняно з одним з найбагатших суспільств в світі в 1800 році”.

Майбутнє спочатку створюється в голові. Інше майбутнє може виникнути в голові, яка має інші варіанти соціальних наук, базуючи на них інше мислення. Тобто базою є інше мислення, а не інші науки, які лише обслуговують це інше мислення.

Китай в свій час прийняв рішення по знищенню цього іншого знання та його носіїв. Це була так звана культурна революція. Радянський Союз в 1968 теж знищив інше знання в Чехословаччині чи Франція в тому ж році пригасила бунтарські рухи всередині себе. Тобто носіям нестандартного знання не так легко живеться на світі.

Вивчення/аналіз майбутнього – це принципово нестандартне знання. Але одночасно не можна його недооцінювати, вважаючи другорядним. Радянський Союз  загинув, коли сам заклав ситуації, які вибухнули пізніше. Серед них важливе місце зайняли Афганістан і Чорнобиль. Вони були серед тих контрсил, які спрацювали на руйнацію. І це результат принципово помилкової оцінки майбутнього.

Стосовно Афганістану З. Бжезінські підтверджує постфактум, що хоча офіційно допомога муджахедінам зі сторони ЦРУ почалася після входження радянських військ, що відбулося 24 грудня 1979 р., насправді таємно ця допомога почалася після 3 липня 1979, коли Картер підписав таємну директиву. Бжезінскі каже [19]: “Саме в цей день я написав записку президенту, де пояснив йому, що на мою думку ця допомога буде стимулювати радянську військову інтервенцію”.

Відповідаючи на питання, чи не жалкує він з цього, З. Бжезінські каже: “Жалкувати з чого? Таємна операція була прекрасною ідеєю. Вона мала результатом втягування росіян в афганську пастку, а ви хочете, щоб я жалкував? В той день, коли Совети офіційно перетнули кордон, я написав президенту Картеру. Ми маємо зараз можливість дати СРСР власну в’єтнамську війну. І дійсно, майже десять років Москва повинна була вести війну, яка була непідйомною для влади, цей конфлікт принсіс деморалізацію і в кінці кінців розпад радянської імперії”.

 Тобто була створена ситуація, яка була виснажливою економічно і програшною інформаційно. Цікаво, що навіть вихід Радянського Союзу з Афганістану вже нічого не змінював. Тобто і те і інше було програшем: і вихід з Афганістану, і продовження війни.

Одночасно це була роль однієї людини – радника президента З. Бжезінського (див. його біографічні відомості, за якими чітко можна зрозуміти самец і його кроки ву великій політиці [20]), який виступав проти політики розрядки Г. Кіссінджера [21]. Все це чітко розуміють сьогодні американці [22]: “Картер сподівався продовжити політику розрядки з Радянським Союзом, але його призначення на посаду в Раді національноїбезпеки Бжезінського дало йому радника, який був глибоко підозрілим до радянських мотивів і увів Картера до декількох суттєвих конфронтацій з росіянами”.

Сьогоднішня усна історія тих часів фіксує досить цікаві моменти прийняття рішень. Наприклад, М. Олбрайт згадує наступні більш загальні подробиці цих процесів [23]: “На що я звернула увагу, потрапивши туди, було таким: Збіг був по-справжньому сильним в тому, що він називав колегіальністю, і я повинна відзначити, що всі, хто має академічне підгрунтя,  повинні вітати це. Наші адміністративні зустрічі насправді дуже нагадували семінари найвищого гатунку, я завжди відчувала відчуття дежа-вю зі Збігом на чолі столу, тому що я була на його семінарах, де могли бути дуже розумні люди, які не погоджувалися і було багато неспівпадіння, там також були люди, які не були експертами з цих проблем, але які вільно висловлювали свої погляди з цього приводу”.

Сам З. Бжезінські згадує, що познайомився з Картером в середині сімдесятих, коли був директор тристоронньої комісії, займаючись її створенням. Він наголошує на деяких персональних рисах президента, якими можна пояснити його вчинки: “Вважаю, що вн хоітв бути активним, домінуючим типом президента. Він відчував, що Форд був дуже пасивним, а також на нього дуже впливали іззовні, можливо, Кіссінджер. Думаю, це може бути відображенням його власної особистості і його уявлень про лідерство”. І саме на такі риси могли спиратися і його помічники, коли хотіли просувати власні ідеї.

У випадку Афйганістана маємо типовий варіант кампанії – в ній присутня подія з фізичного простору, яка потім максимально експлуатується в просторі інформаційному та віртуальному. Але без фізичної події (штучно створеної чи справжньою) досить важко мати таку кампанію.

В іншому своєму інтерв’ю З. Бжезінські згадує Польщу і тут яскраво видно, як інформаційні і віртуальні дії можуть створювати (провокувати) фізичну подію. Взагалі всі ці три простори досить сильно взаємопов’язані. Він каже наступне  [24]: “Ми підтримували Солідарність так сильно, як могли. Ми досить чітко демонстрували на чиєму боці наші симпатії. Ми, зрозуміло, мали деякі інструменти достукатися до Польщі, як, наприклад, Радіо Вільна Європа; ми мали дуже розгалужена програму публікацій; ми мали інші засоби підтримки і допомоги дисидентству. І коли критичний момент настав в грудні 1980 р., коли Радянський Союз вирішував чи втручатися в Польщу, ми робили все, що можемо, щоб мобілізувати міжнародну громадську думку, щоб гальванізувати максимум міжнародного тиску на них, запевнити їх, що ми не будемо пасивними. І в цей час до нас була відповідна довіри, бо Радянський Союз знав, що вже цілий рік ми робили те, що ніколи не робили під час холодної війни: ми активно і прямо підтримували рух спротиву в Афганістані, ціллю якого була боротьба з радянською армією. Тому розуміння того, що ми не будемо пасивними, мало якусь довіру для них”.

Тобто перед нами два варіанти використання цього інструментарію. В першому – в Афганістані – фізична подія створювалася, а потім на нїї базі розгорталася інформаційна кампанія. В другому – у випадку Польщі – навпаки, інформаційна кампанія намагалася не дати можливості з’явитися небажаній фізичній події.

Інформаційні і віртуальні потоки оперують з форматуванням майбутнього. Вони направляють увагу масової свідомості або на конкретні проблеми, або навпаки у якості психотерапевтів ховають від масової свідомості справжні проблеми. Сьогодні Україна (як, до речі, і Росія) експлуатує психотерапевтичну роль мас медіа. Розважальне телебачення та його продукція повинні компенсувати відсутність руху у матеріальному світі. Чим більше розважального телебачення, тим більша кількість населення втримається у кріслах перед телевізором. Але тоді цей період буде періодом консервації проблем, а не їх вирішення. Лікарі ж вчать нас важливості зворотніх процесів.

Держава рухається, коли бачить своє майбутнє. Цілі виживання не є цілями сучасності.  Слід оперувати іншими параметрами. Тоді колективні цілі можуть стати цілями індивідуальними. Взагалі мистецтво управління бачиться як висування таких колективних цілей, в які ліегко можуть бути імплантовані цілі індивідуальні. Коли ж цілі індивідуальні вступають в протиріччя з цілями колективними, їх слід компенсувати чимось віртуальним. Павлік Морозов – це біологічне порушення. Тут ціль колективна повинна придушити ціль біологічну. І це можна зробити виключно за рахунок створення сильної віртуальності. Радянська мобілізаційна економіка теж базувалася на одночасному виробництві віртуального продукту, який міг замінити чи компенсувати нестачу продукту матеріального.

В тридцяті роки радянська еліта не схотіла більше мобілізаційної економіки та політики. Вона захотіла добре жити, що й було перервано Сталіним. в цей період дійсно була достатня кількість намагань  усунути його від влади (див., наприклад, книги Ю. Жукова [25 – 26]). Тому репресивна складова управління в СРСР виникає саме тоді, коли треба було спинити ці процеси.

Збільшуючи віртуальну складову, можна не лише компенсувати нестачу матеріальної, а й повністю реінтерпретувати дійсність. Як виявляється, М. Бухарін наглядав в ЦК за силовими органами, саме йому належить розгортання системи репресій проти інтелігенції [26]. Потім в перебудову ми отримали його в ролі жертви, а на сьогодні, коли він виявився непотрібним, його знову відправили в небуття. Як бачимо, планування перебудови було, тільки не в руках М.Горбачова. Саме перебудова стала інструментарієм по переходу в майбутнє. Це виявився десант в майбутнє, за яким не вдалося перенести всю країну, яка навпаки економічно опинилися далеко позаду того, що мала.

Література

1. Почепцов Г.Г. Инжиниринг будущего. Лекции по стратегическим и форсайтным исследованяим. – Киев, 2010

2. Почепцов Г.Г. Будущее: стратегии, сценарии, коммуникации. – Киев, 2010

3. Почепцов Г.Г.Стратегические войны: как “гонка смыслов” побеждает гонку вооружений. – Киев, 2010

4. Караганов С.А. Не десталинизация, а модернизация сознания // karaganov.ru/publications/237

5. Выдержки из стенограммы заседания Совета по развитию гражданского общества и правам человека // karaganov.ru/content/images/uploaded/4c2e6904729bcc84ceba814f86045fb3.doc

 6. Кургинян С. Ловушка. Поддержит ли общество очередную десталинизацию? // www.kurginyan.ru/publ.shtml?cmd=art&theme=10&auth=&id=2308

7. Результаты опроса // eot.su/sites/default/files/axio.pdf

8. Фурсов А. Десталинизация: тайные коды //zavtra.ru/cgi//veil//data/zavtra/11/912/22.html

9. Султанов Ш. Неизбежная война // www.zavtra.ru/cgi/veil/data/zavtra/10/844/41.html

10. Ellul J. Propaganda. The formation of men’s attitudes.- New York, 1965

11. Султанов Ш. Неизбежная война 2 // www.zavtra.ru/cgi/veil/data/zavtra/10/845/41.html

12. Фурсов А. Опричнина в русской истории – воспоминание о будущем или кто создает IV Рим //  Калашников М. и др. Новая опричнина, или модернизация по-русски. –  М., 2011

13. Калашников М. Инновационная опричнина Лаврентия Берии // Там же

14. Фурсов А. Знание как антикризисная сила // Там же

15. Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске. – М. – СПб.. 2005

16. Gregory Clark (economist) // en.wikipedia.org/wiki/Gregory_Clark_(economist)

17. Clark G. A farewell to alms. A brief economic history of the world. – Princeton, 2007

18. Wade N. In dusty archives, a theory of affluence. – New York Times. – 2007. – August 7 // www.nytimes.com/2007/08/07/science/07indu.html

19. The CIA’s intervention in Afghanistan. Interview with Zbignev Brzezinski. – Le Nouvel Observateur. -1998.- Janiary 15 – 21 // www.globalresearch.ca/articles/BRZ110A.html

20. Zbigniew Brzezinski // en.wikipedia.org/wiki/Zbigniew_Brzezinski

21.  Dissension under Carter // www.americanforeignrelations.com/O-W/Presidential-Advisers-Dissension-un…

22. James Earl Carter, Jr (1924 -). Foreign affairs // millercenter.org/president/carter/essays/biography/5

23. Carter presidency project. Final edited transcript. Interview with Zbigniew Brzezinski, with Madtleine K. Albright, Leslie G. Denend, William Odom // web1.millercenter.org/poh/transcripts/ohp_1982_0218_brzezinski.pdf

24. Interview with Dr. Zbigniev Brzezinski // www.gwu.edu/~nsarchiv/coldwar/interviews/episode-17/brzezinski1.html

25. Жуков Ю. Народная империя Сталина. – М., 2009

26. Сабов А. Жупел Сталина. Интервью с Ю. Жуковым // malchish.org/lib/Stalin/Jupel.htm

Автор: Георгій Почепцов, доктор філологічних наук, професор

Джерело: osvita.mediasapiens.ua

Від інтернет-комунікацій до інтернет-покоління»
"Україна втратила потужний інтелектуальний генератор у вигляді книжкового світу і не дійшла до інтернет-генератора. Інформаційні технології трансформують суспільство, не лише ..."

Медиакоммуникации как площадка для информационных и смысловых войн»
"Сегодня Украина и Россия находятся в состоянии смысловой войны. Ее главной характеристикой является несовпадение в толковании дальнейшего развития между двумя возможными напр..."

Новые медиа – старые проблемы»
"С приходом новых медиа человечество всякий раз проходит процесс унификации своего мышления и поведения «Фейсбук», как и любая другая медиасистема, удерживает участника в поле..."

Классические медиатеории: Гарольд Иннис»
"Иннис выстраивает достаточно объемную конструкцию цивилизации, где главным компонентом становится коммуникация. В Торонтской школе коммуникации, к которой принадлежали и Макл..."